суббота, 21 июля 2012 г.

Тема смерти и её генезис в «южных» письмах А. С. Грибоедова.


За полтора года до защиты своей кандидатской диссертации я имел честь опубликоваться на страницах одного из научных изданий Одесского национального университета им. И. И. Мечникова. Статья «Тема смертi та її генеза в «українських» листах О. С. Ґрiбоєдова»  стала моей первой работой о крымском путешествии классика, написанной на украинском языке. С большим удовольствием предлагаю вниманию Интернет-аудитории этот материал, отражающий некоторые из моих наблюдений над характером крымской «ипохондрии» Грибоедова. Всем, кто не понимает украинского языка, рекомендую Google-переводчик.


Анотацiя. «Київська» та «кримська» творчiсть Олександра Сергiйовича Ґрiбоєдова за 1825 рiк й досi залишається не дослiдженною до кiнця – у тому числi, не вивчена i її тематична своєрiднiсть. Пропонована стаття присвячена детальному аналiзу одного з аспектiв цiєї своєрiдностi (на рiвнi епiстолярного матерiалу) та виявленню його зв’язкiв з невирiшенними питаннями наукової бiографiї класика.
Ключовi слова: Ґрiбоєдов, «дуель чотирьох», Київ, Крим, тема смертi.

Annotation. Alexander Sergeyevich Griboedov’s creative work while his been in Kiyv and Crimea in 1825 is still unresearched now completely – as well as a nature of its themes originality. A present article deals with the one of these aspects deep study (using an epistle material) and with the analyses of its correlation to the actual problems of dramatist’s biography.
Key words: a «duel of four», a theme of death, Crimea, Griboedov, Kiyv.



* * *

Перебування Олександра Сергiйовича Ґрiбоєдова на Пiвднi в 1825 роцi й досi є одним із маловивчених аспектiв наукової бiографiї класика. Остаточно не  проаналiзованими залишаються й тексти (п’ять листiв та щоденник), якi були написанi ним пiд час цiєї подорожi. Проте без їх розбору неможливо зрозумiти анi того, якими були мета та обставини його поїздки в Київ та Крим, анi того, яке мiсце у творчiй еволюцiї драматурга вона посідає. Ось чому актуальнiсть такого дослiдження, де змiст цих текстiв (особливо ж, їх тематична своєрiднiсть) розглядалися б у найбiльш детальний спосiб, видається безсумнiвною. 
«Українськi» (тобто київськi та кримськi) листи Ґрiбоєдова традицiйно не дослiджувалися наукою детально та цілiсно – зазвичай, увага придiлялася лише змiсту останнього з них, де автор прямо заявляв про можливiсть самогубства. Встановлено, що напад такого настрою був спричинений вiзитом майбутнього класика до одного з кримських маєткiв у серединi липня 1825 року [3, с. 292]. Але ж якими були душевний стан лiтератора i, як наслiдок, його творчий настрiй до цього часу? Вiдповiдь на це питання може дати робота з тематичним матеріалом інших листів поета, написаних й вiдправлених ним з Півдня у тому ж 1825 роцi. 
Мета пропонованої статтi полягає в тому, щоб встановити, яке мiсце в «українскому» листуваннi О. С. Ґрiбоєдова посідає тема смертi, та з’ясувати її генезу. Завдання роботи вбачаються в аналiзі цього листування, виявленні в ньому формулювань, що прямо чи опосередковано стосуються даної теми, а також у визначенні способiв її вираження в текстах. Пiдсумки такого дослiдження мають очевидну значущiсть для вирiшення лiтературознавчої проблеми «О. С. Ґрiбоєдов i Україна». В їх сутньостi, а також в постановцi мети й завданнь усiєї статтi бачиться її безумовна новизна. 
Поки що не зовсiм зрозумiло, скiльки листiв Олександр Ґрiбоєдов написав пiд час своєї подорожi Україною (як, в рештi, й те, як довго вона тривала). До нашого часу збереглося лише п’ять із них: два київських (вiд 4 та 10 червня), два сiмферопольских (вiд 9 липня та 9 вересня) i одне феодосiйске (вiд 12 вересня 1825 року). При чому адресатiв у цих текстiв було лише два: своєму «багатоюрiдному» братовi В. Ф. Одоєвському поет написав усього один раз (саме 10 червня), а близькому друговi С. М. Бєґiчєву – iнши чотири. 
Особливу увагу дослiдникiв, як вже було зазначено, традиційно привертав останнiй, феодосiйський лист Ґрiбоєдова (вiд 12 вересня 1825 року), де, зокрема, майбутнiй класик скаржився: «…Я с некоторых пор мрачен до крайности. Пора умереть! Не знаю, отчего это так долго тянется. Тоска неизвестная!» [1, с. 520-521]. Тут вiдчайдушна фраза про смерть, як видно, пов’язана з тугою, що охопила його в дорозi. А ось фрагмент iз речення, що, власне, i закiнчує цей лист: «…Чем мне избавить себя от сумасшествия или пистолета, а я чувствую, что то или другое у меня впереди» [там же, с. 521]. Очевидно, що тут авторський розпач набуває ще бiльшої сили – схоже, драматург вже не бачить шляхiв розв’язання своїх внутрішнiх протирiч. 
Як видно, в наведених цитатах мотив смертi виражено прямо – автор вiдкрито пише про свiй емоцiйний стан. Однак детальний аналiз даного тексту вказує на те, що ця тема має місце i в iнших його фрагментах. Так, описуючи свою прогулянку околицями Судака (вiд 11 вересня 1825 року) лiтератор зiзнається, що весь день шукав усамітнення, оскiльки той, хто має намір «посещать прах и камни славных усопших, не должен брать живых с собою» [там же, с. 519]. На пiдтверження цьому Ґрiбоєдов згадує днi, коли йому не вдавалося побути одному: «…Глупые, ежедневные толки спутников часто не давали мне забыться, и сближение моей жизни, последнего пришельца, с судьбою давно отшедших – для меня было потеряно» [там же]. Продовжується авторска оповідь описом його дороги до Феодосiї (вже 12 вересня 1825 року), пам’ять про героїчне минуле якої поет вважає забутою помилково: «Сами указываем будущим народам, которые после нас придут, когда исчезнет русское племя, как им поступать с бренными остатками нашего бытия» [там же, с. 520].
Одже, в ґрiбоєдовському листi вiд 12 вересня 1825 року мотив смертi озвучується не тiльки в тих рядках, де автор прямо говорить про божевiлля та самогубство. Проявляється вiн i в iнших фрагментах, але вже бiльш опосередковано – принаймнi, не так рiшуче, як, наприклад, у фразi про пістолет. Показовим видається i те, що саме тут драматург пише, як пiд час своїх подорожей Кримом не раз (максимум, «ежедневно», а мiнiмум – «часто») думав про долi «давно отшедших». А це не може не вказувати на те, що думками про смерть поет переймався упродовж тривалого часу.
Схожим чином (тобто опосередковано) тема смерті формулюється i в одному з сiмферопольских листiв Ґрiбоєдова – вiд 9 вересня 1825 року. Тут драматург скаржиться на те, що не зміг виконати своїх творчiх задумів у Криму, i пише: «…Отчего же я нем? Нем как гроб!!» [там же, с. 517], – використовуючи яскраве за силою свого художнього звучання, але, як видається, не зовсiм виправдане в даному контекстi (а значить, глибоко симптоматичне), порiвняння. Ставлячи же питання про стан речей у столицях (усi – зi сфери лiтературного життя: про журнальну полемiку В. Ф. Одоєвського з М. О. Дмитрiєвим, про критичну статтю С. М. Бєґiчєва та памфлет Д. В. Давидова), несподiванно цiкавиться долею двох своїх колишнiх приятелiв, що були звинуваченi у загибелi одного з помiщикiв: «Не слыхал ли чего-нибудь о Шатилове и Алябьеве? Чем кончилось их дело?» [там же, с. 518], – неначе думкам про смерть відтепер належить в його життi таке ж значне мiсце, як i творчим iнтересам!
Не можуть не привертати уваги й тi слова Ґрiбоєдова (вже з листа до В. Ф. Одоєвського, вiд 10 червня 1825 року), де ним описуються враження вiд культових мiсць Київа: «Здесь я пожил с умершими: Владимиры и Изяславы совершенно овладели моим воображением» [там же, с. 515]. Показовим видається зв’язок цих рядкiв (та епiтету, використаного тут – теж не зовсiм виправдано) з iншими, вiд 12 вересня 1825 року, де поет згадував, як оглядав «камни славных усопших» та сближував себе з «судьбою давно отшедших» на околицях Судака. 
Наведені приклади з «української» творчості Ґрiбоєдова свідчать про те, що частота вживання тут слiв та фраз, близьких до мотиву смертi, переважає у його вересневих листах з Криму. Чи означає це, що сила психологічної напруги їх автора була найбiльшою саме наприкінцi його візиту на Південь, залишаючись найменшою (але все ж таки залишаючись) з самого початку? Вiдповiдь на це питання може дати аналiз iнших матерiалiв з епiстолярної спадщини лiтератора вiд 1825 року – тобто бiльш об’ємного i бiльш показового масиву текстiв.
На сьогоднi вiдомо п’ятнадцать листів О. С. Ґрiбоєдова за цей перiод часу: окрiм п’яти «українських», це шість «столичних» та чотири «кавказських» тексти, написаних до (з сiчня по травень) i пiсля (з листопада по грудень) його вiзиту до Київа та Криму вiдповiдно. Ось що показує їх розбiр. 
В листi вiд 14 лютого 1825 року поет висловлює своє ставлення до  лiтературної практики П. О. Катєнiна й зiзнається, що серед його перекладiв п’єс Корнеля найбiльш вдалим вважає всього один епiзод iз «Сiда»: «Это встреча Диего с Родригом, в доме Химены, не помню в конце ли 3-го или 4-го акта, ее без слез читать нельзя» [там же, с. 510], – де, як вiдомо, головний персонаж обирає собi покарання за вбивство iншого [4, с. 45-47]. А 18 травня 1825 года, пояснюючи С. М. Бєґiчєву причини, за яких його виїзд iз столиць був затриманий, пише: «…Столыпин, с которым я в путь собирался, умер. Мы бы его похоронили и все тут, но вдова его ангел, а не женщина; одно утешение находит быть со мною... » [1, с. 512]. Тут же, розмiрковуючи про критичну полемiку з М. О. Дмитрiєвим щодо сюжету п’єси «Лихо з розуму», попереджає свого товариша: «Он одною выходкою в «Вестнике Европы» не остановится, станет писать, пачкать, бесить тебя, и ты бы наконец его прибил» [там же, с. 513]. Описуючи ж буденне життя з В. К. Кюхєльбєкєром, згадує: «Вильгельм третьего дни разбудил меня в четвертом часу ночи, я уже засыпал глубоким сном; на другой день – поутру в седьмом; оба раза испугал меня до смерти» [там же].
На вiдмiну вiд «петербургського» циклу текстiв Ґрiбоєдова загальний тон його «кавказських» листiв виглядає бiльш виразним. Так, 27 листопада 1825 року, вже самому Кюхєльбєкєру поет розповiдає про арешт двох кабардинцiв, випадковим свiдком якого вiн став. Перший хотiв утiкти, але «в ту минуту ружейный выстрел и штык прямо в шею повергли его на землю, вслед за этим еще несколько пуль не дали ему долго бороться со смертию» [там же, с. 524]. Другий також «был встречен в упор несколькими выстрелами, пал на колена, но они были раздроблены, оперся на левую руку и правою успел еще взвести курок пистолета, дал промах и тут же лишился жизни» [там же]. А 7 грудня 1825 року, характеризуючи С. М. Бєґiчєву своє оточення, заявляє: «Удовольствие быть с ним [генералом О. П. Єрмоловим – С. М.] покупаю смертельною скукою во время виста…» [там же, с. 525]. I ще: «Лисаневич храбрейший человек, но опрометчив, умер геройски, жил без толку» [там же]. Тут же, критикуючи мiсцевi порядки, додає: «Я теперь лично знаю многих князей и узденей. Двух при мне застрелили, других заключили в колодки, загнали сквозь строй; на одного я третьего дня набрел за рекою: висит, и ветер его медленно качает» [там же, с. 526]. Осмислюючи ж деталi своєї кавказської служби, згадує про нещодавнi заворушення серед чеченцiв: «…Их взволновал не столько имам, пророк недавно вдохновенный, как покойный Греков» [там же], – та дiлиться iншими спостереженнями: «…Главное затруднение – в дебрях и ущельях отыскать неприятеля; отыскавши, истребить его ничего не значит» [там же]. Нарештi, 12 грудня 1825 року, в листi до А. А. Жандра, нарiкає: «Смерть государя причиною, что мы здесь запраздновали, и ни с места» [там же, с. 527]. 
Немає жодних сумнiвiв у тому, что сила прояву дослiджуваного мотиву у «кавказському» циклi ґрiбоєдовських листiв обумовлена тими обставинами, якi оточували поета в мiсцi його служби та просто не могли бути iншими. Але драматург все ж пише про них – а значить, i думає, що засвiдчує одне: виражаючи, скорiш, об’єктивну реальнiсть, нiж суб’єктивну, тема смертi в «кавказських» текстах Ґрiбоєдова підіймається автором не випадково, а свiдомо (чи навiдь пiдсвiдомо), вiдповiдно до його емоцiйного стану.
Що ж стосується прикладiв з його «столичної» творчостi, то суб’єктивного (тобто найбiльш далекого вiд обставин реальної дійсностi) в них, без сумнiву, бiльше. А ось сила, з якою мотив смертi проявляється саме тут, може видатись не зовсiм переконливою (мабуть, лише за виключенням цитати про «Сiда»). Чи припустимо, в такому разi, оперувати цим матерiалом для вирiшення питання про настрiй драматурга на початку його подорожi Україною? Безумовно. I ось, чому.
«Не знаю, отчего это так долго тянется. Тоска неизвестная! воля твоя, – если это долго меня промучит, я никак не намерен вооружиться терпением…» [там же, с. 521], – саме так виглядає бiльш розгорнутий контекст вже розглянутих вище рядкiв із листа вiд 12 вересня 1825 року. По-перше, цiкаво, що тут автор пише про смерть, залучаючи такі фрази: «долго тянется» и «долго меня промучит», – неначе вказуючи на досить конкретнi вiдчуття, що вже були супутником якоїсь частини його життя. По-друге, очевидно, що лист, де С. М. Бєґiчєв пише драматургу про терпiння (яким треба «вооружиться»), було вiдправлено до Криму ранiше 12 вересня 1825 року (тобто до того дня, коли поет вперше письмово заявив про самогубство) – а значить, що й душевнi коливання Ґрiбоєдова непокоїли його товариша ще до цього часу. 
Привертає увагу й iнша фраза з залученого тексту, яка формулюється поетом в останньому абзацi безпосередньо перед вiдомими рядками про божевiлля та пiстолет: «Одоевскому я не пишу об этом; он меня страстно любит и пуще моего будет несчастлив, коли узнает» [там же], – немов страждання Ґрiбоєдова турбували ще одного з його друзiв, який вже чув про них одного разу (i, судячи з усього, був дуже засмучений через це). 
I останнє. Вiдомо, що 25 червня 1825 року, в листi до В. К. Кюхєльбєкєра, iншого товариша Ґрiбоєдова, князь В. Ф. Одоєвський повiдомляв: «На сих днях получил я от Грибоедова из Киева письмо <•••>. Он, как видно, в хорошем расположении духа <•••> и восхищается киевскими древностями. Он отправляется на корабле в Имеретию и оттуда к Ермолову» [2, с. 595]. 
В цьому текстi (де Одоєвський в основному пише про себе та свою творчу практику) Ґрiбоєдову, як видно, вiдведено усього декiлька рядкiв. Але треба думати, що саме в них і полягає досить певний змiст – адже не став би їхній автор повiдомляти про те, що не мало б жодного значення як для нього самого, так i для його адресата. I вельми показово, що серед iншого в цьому поверховому згадуваннi про драматурга знаходиться й мiсце для його настрою!
Посилаючись на киiвську епiстолiю вiд майбутнього класика, Володимир Одоєвський, без жодного сумнiву, мав на увазi вже розглянутий лист вiд 10 червня 1825 року, де, зокрема, є такi рядки: «В Керчи сяду на корабль и поплыву в Имеретию, оттудова в горы к Ермолову» [1, с. 515]. Але в цьому об’ємному текстi до родича, багатому на всiляки описи та роздуми, поет анi слова не пише про стан свого «духа» – схоже, що до такого висновку приходить сам Одоєвський. Виходить, що, знайомлячись iз київским листом вiд Ґрiбоєдова, вiн думає про його настрiй, а згодом дiлиться своїми спостереженнями з iншим товаришем драматурга, якого це питання, судячи з усього, повинно турбувати не менше! 
Треба зазначити й те, що речення «он, как видно, в хорошем расположении духа» з обох бокiв «оточено» пропусками. Вiдомо, що їм належить мiсце якихось рядкiв, що на момент пiдготовки цього важливого матерiалу до своєї першої публiкацiї у 1888 роцi вже були «вырваны» [2, с. 595]. Але чому?
Навряд чи зниклi фрагменти спiввiдносяться з тiєю iнформацiєю, яка була озвучена Ґрiбоєдовим 10 червня 1825 року. Адже в цьому текстi вiн торкався дуже багатьох i дуже рiзних тем, але жодна з них не виглядає якось особливо – принаймнi, настiльки, щоб викреслювати згадки про неї вже у зовсiм iншому місці. Ось чому здається, що знищенi слова (як, власне, i сама фраза «мiж» ними) можуть бути частиною тих авторських спостережень, якими Одоєвський вирiшив подiлитись iз Кюхєльбєкєром, та стосуватися того ж самого речення про ґрiбоєдовський «дух».
Коли та хто саме вирвав двi частини з листа вiд 25 червня 1825 року, поки що не ясно. Зрозумiло iнше: зроблено це було далеко не випадково. I, мабуть, тому, що данi формулювання могли становити цiлком конкретну загрозу. Причому, як для їх автора та адресата (якщо вони були викрисленi Володимиром Одоєвским), так i для самого драматурга, доброї пам’ятi про нього та, вірогiдно, навiть iнших осiб (якщо це зробив Вiльґельм Кюхєльбєкєр чи той, кому згодом залишився його особистий архiв). Але що ж це можуть бути за слова?
Робота з джерелами вказує на те, что в 1825 роцi (як, власне, i пiзнiше – аж до смертi О. С. Ґрiбоєдова у 1829 та В. К. Кюхєльбєкєра в 1846 роках) таку загрозу могли становити лише тi вислови, якi так чи iнакше стосувалися загадкового минулого драматурга. Мова йде про його участь у так званiй «дуелi чотирьох», що закiнчилася смертю одного з приятелiв Ґрiбоєдова у 1817 роцi. Є пiдстави вважати, що майбутнiй класик вiдчував свою провину за цю трагедiю, а його вiддалення вiд столиць i перша поїздка на Кавказ у 1818 роцi були пов’язанi з тiєю вiдповiдальнiстю, яку вiн мiг понести за неї [3, с. 289-290]. Ось чому, прямуючи зi столиць до мiсця своєї служби вже удруге, в 1825 роцi, лiтератор просто не мiг не згадувати про свою першу подорож на Кавказ (а значить, i про її причини та загибель свого товарища) – як наслiдок, не мiг не думати про смерть взагалi та не писати про неї. Ось чому сцена з П’єра Корнеля, де звучить тема вiдплати за кровопролиття, викликає в нього сльози, а справа колишнiх друзiв, звинувачених у вбивствi, – не аби яку зацiкавленнiсть!
Вiдомо, що справжнi обставини «дуелi чотирьох» ретельно приховувалися усiма її фiгурантами, а роль самого поета в кровавiй розв’язцi цього поєдинку й досi залишається не з’ясованною до кiнця [там же, с. 290]. Мабуть, тому слова князя В. Ф. Одоєвського про стан ґрiбоєдовського «духа» (де, не виключено, згадувалася й драма 1817 року) були старанно вирванi з його листа – адже навiть роки потому вони все ще могли нашкодити її учасникам (останнiй з яких, граф О. П. Завадовський, помер лише в 1856 роцi [1, с. 733]).
Схоже, что внутрішнi протирiччя Ґрiбоєдова все ж були вiдомi вузькому колу людей. Вірогiдно, саме тому iз семи адресатiв його кореспонденцiї за 1825 рiк мотив смертi постає у листах тiльки п’ятьом (друзям молодiстi А. Жандру та П. Катєнiну, брату В. Одоєвському, а також близьким товарищам С. Бєґiчєу та В. Кюхєльбєкєру), якi, судячи з усього, це коло й складали. Ось чому й пригніченiсть драматурга просто не могла не бути в центрi їхньої уваги – принаймнi, троє останнiх, про що свiдчить розглянутий матерiал, точно виявляли до неї зацiкавленнiсть (та, мабуть знали про неї) ще до вересня 1825 року.
Якi ж висновки можна зробити на основi викладенного? Проникаючи в роздуми автора як особистого, так i загального (у тому числi, культурно-фiлософського) змiсту, виражаючись як прямо, так i опосередковано, мотивуючись як об’єктивно, так i суб’єктивно, проявляючись як відповідно контексту, так i не завжди адекватно щодо нього, тема смертi в київських та кримських листах Олександра Сергiйовича Ґрiбоєдова займає досить помiтне мiсце. На рiвнi з тим, що подiбний мотив виявлено в усьому листуваннi поета за 1825 рiк, це вказує ось на що: душевний стан драматурга був неспокiйним вже задовго до перших нападiв його iпохондрiї (напередоднi вiд’їзду з Криму на Кавказ). I, скоріше за все, така напруга була пов’язана з тими вiдчуттями, якi викликала в майбутнього класика дорога зi столиць до мiсця служби, що нагадовала про трагiчнi причини його першої поїздки на Кавказ у 1818 роцi.
Таким чином, необхiдно визнати, що тема смертi в «українських» текстах О. С. Ґрiбоєдова обумовлена цiлком конкретними обставинами з життя автора, а спосiби її виявлення в текстах свiдчать про те, що данi обставини певною мiрою визначили i стиль його творчого свiтосприйняття – принаймні, на рiвнi епiстолярного матерiалу. Що ж стосується iстинних масштабiв такого впливу, вже у розрiзi всього лiтературного спадку драматурга, то вирiшення цього важливого питання прямо залежить вiд подальших розробок дослiджуваної проблеми, перспектива яких видається безсумнівною.

ЛIТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. Грибоедов А. С. Сочинения / Вступ. ст., коммент., состав. и подгот. текста С. А. Фомичева. – М.: Худ. лит., 1988. – 751 с.
2. К литературной и общественной истории 1820-1830 годов / Подгот. мат. В. Е. Якушкина // Русская старина. – СПб., 1888. – Том LX. – Декабрь. – С. 583-600.
3. Минчик С. С. А. С. Грибоедов и “дуэль четверых”: украинский синдром // Новая филология. – Вып. 31. – Запорожье: Изд-во ЗНУ, 2008. – С. 288-294.
4. Сид / Пер. М. Лозинского // Пьер Корнель. Избранные трагедии. – М.: Худ. лит., 1956. – С. 1-74.


Опубликовано:
«Историко-литературный журнал», № 16, 2009, С. 280–288.




Комментариев нет:

Отправить комментарий