В этот день родился Павел Владимирович Михед – доктор филологических наук, профессор, ведущий научный сотрудник Национальной академии наук Украины.
Один из видных специалистов в области научной биографистики, профессор Михед был официальным оппонентом моей диссертации «Путешествие А. С. Грибоедова на Юг …» (Симферополь, 2010). Многие из наблюдений и пожеланий ученого, изложенные в отзыве на данную работу, не только вдохновили меня в канун ее защиты, но и были учтены в дальнейшем – при подготовке монографии «Грибоедов и Крым» (Симферополь, 2011). С удовольствием поздравляю глубокоуважаемого Павла Владимировича с днем рождения и предлагаю вниманию Интернет-пользователей текст вышеназванного отзыва. Считаю его важным напутствием для всех, кто пробует себя в биографике как жанре литературоведческого исследования и потому испытывает трудности при написании диссертации.
* * *
ВІДЗИВ
про дисертацію Мінчика Сергія Сергійовича на тему «Подорож О. С. Грибоєдова на південь в 1825 році: науково-біографічний контекст і творча рефлексія», представлену на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.02 – російська література.
 |
| Павел Владимирович Михед на защите диссертации "Путешествие А. С. Грибоедова на Юг ...". |
По-друге. В кінці XX ст. біографіка стала окремою дисципліною гуманітарного циклу і вона почала займати чільне місце у системі наук про людину. В останні десятиліття вийшла низка праць з цієї проблематики. Назву найбільш відомі: Померанцева Г. Е. Биография в потоке времени: ЖЗЛ: Замыслы и воплощение серии. М., 1987; Беленький И. Л. 1) Проблемы биографического жанра в советской исторической науке. М., 1988; 2) Биографика в системе наук о человеке: Становление, этапы, развития и междисциплинарный контекст отечественного биографоведения. М., 1999. – С. 211–220. 3) Биография и биографика в отечественной культурно-исторической традиции // История через личность: Историческая биография сегодня. М. – С. 37–54. Валевский А. Л. 1) Основания биографики. Киев, 1993; Биографика как дисциплина гуманитарного цикла // Лица: Биограф. альм. М., СПб., 1995. – Вып. 6. – С. 32–68. Репина Л. П. Акт «истории одной жизни» к «персональной истории» // История через личность. – С. 55–74. Петровская И. Ф. Биографика: Введение в науку и обозрение источников биографических сведений о деятелях России 1801–1917 годов. Спб., 2003. Можна пошкодувати, що ці праці не потрапили в поле зору дисертанта. Вони не мають безпосереднього відношення до біографії Грибоєдова, але безперечно, додали б впевненості авторові в аргументації наукової продуктивності вибраного напрямку дослідження – аналізу важливих епізодів з життя і творчості Грибоєдова.
По-третє. Проблема наукових біографій творців слова і нині полишається актуальною. Сучасна наука схильна розглядати наукову біографію як «жизнеописание и жизнеобъяснение, которое соответствует принципам, методам и критериям научного исследования» (Ярошевский М. Г. Биография ученого как науковедческая проблема // Человек науки. М., 1974. – С. 22). Схильний стверджувати, що дисертаційна робота відповідає цьому критерію, оскільки дослідницький інструментарій відзначається науковою об’єктивністю, аналітизмом і доказовістю. Попередньо зауважу, що робота є поважним вкладом у створення наукової біографії драматурга. У всякому випадку академічне літературознавство не може легковажити і відмахнутись від виказаних в дисертації зауваг і положень.
Разом з тим, приступаючи до експертизи дослідження Сергія Сергійовича мушу сказати, що вона виявилась далеко не простою справою. Головні здобутки дисертанта треба віднести до жанру наукового коментування, який вимагає від дослідника цілокупно непересічних якостей як наукових, так і людських. Поперед всього – високої загальної культури і освіченості, коментатор повинен знатись на текстології, психології творчості, вичерпно знати літературу з коментованого питання, він не має права на помилку, він повинен бути у доброму сенсі педантичним і винахідливим. А ще коментування передбачає і досвід роботи в інших літературознавчих жанрах. Бодай для того, щоб чітко уявити жанровий канон наукового коментаря. Оцінювати якість коментаря можна лише за умови, коли експерт пройде слід у слід за коментатором, що, зрозуміло, є можливим не в усіх випадках (в тому числі і звернення до архівних чи мало доступних джерелах). Тому питання має бути переключено в сферу технології дослідження, на чому я і сконцентрую увагу.
Вже перший розділ, присвячений огляду літератури, демонструє фундаментальну обізнаність дисертанта з науковим доробком російських вчених з проблематики дослідження. Огляд охоплює всі скільки-небудь відомі праці з ХІХ ст. до наших днів. В поле зору автора потрапляють і праці кримських краєзнавців. Це варто віднести на кошт кримського літературного краєзнавства, яке відзначається на загал добротним науковим рівнем. Впадає, правда, в очі, що дисертант обмежується лише вітчизняними авторами, а іноземні пасивно присутні в бібліографії, хоч звернення до них могли б допомогти автору. Наприклад, науковець звертається до польських постатей – Адама Міцкевича і Генріка Ржевуського (їх автор називає «польськими революционерами» (с. 31), що в роботі, яка розвінчує радянські міфи, звучить трохи смішно), але польські джерела відсутні, маю на увазі довідкові: Kronika życia i twórczości Mickiewicza (у 4 книгах) і «Mickiewicz. Encyklopedia». – Warszawa, 2001.
В статті Марти Зеленської про Генріка Ржевуського ставиться під сумнів гіпотеза Леона Гомолицького про зустріч Грибоєдова і Міцкевича в Криму. Вона посилається на працю Сімеона Ланди (ця стаття «Мицкевич накануне восстания декабристов» була надрукована у виданні «Литература славянских народов. Сб. статей. М., 1959», так що комплімент Сергія Сергійовича А. Конькову – деяке перебільшення), де він закидає Гомолицькому, що той помилився в даті листа Ржевуського, на чому і будувалась гіпотеза. Та й постать того ж Ржевуського отримала вже об’єктивну оцінку. Справедливості ради, варто сказати, що дослідник прийшов до вирішення цього питання своїм шляхом, але шлях міг би бути набагато коротшим. Принагідно скажу, що при вивченні російської літератури варто сміливіше залучати зарубіжні джерела, оскільки на рівні еліт Європа ХІХ ст. (особливо першої половини) була єдиною, відбувався вільний обмін ідеями і людьми. Перші проблеми почалися у другій половині 40-х років, коли були сформульовані перші обмеження про виїзд за межі Росії (див. про резонанс цих законів у щоденниках Нікитенко).
Ще один мотив дисертації, до якого двічі звертається автор. Йдеться про великі руйнації (в т.ч. і античних пам’яток), до яких вдалися російські військові при колонізації Криму. На думку автора, гіркі слова Грибоєдова про те, що «с нами пришел дух разрушения», чи про Феодосію: «ни одного здания не уцелело, ни одного участка древнего города не взрытого, не перекопанного» були сказані на основі інформації М. Сушкова – кримського чиновника. Але, по-перше, Грибоєдов, думаю, це бачив на власні очі, а потім це вже у 20-х стало темою розмов у Європі. Згадуваний у дисертації Едмунд Даніель Кларк видрукував книгу «Travels in various Countries of Europe, Asia and Africa (4to, 1810–1819; 2nd ed., 1811–1823)», яка, певен, не пройшла непоміченою в Росії. Гадаю, що залучення цього матеріалу збагатили б коментар. Кларк згаданий у тексті, але його ім’я не зазначене у бібліографії, хоч є посилання. Ці мої зауваги носять характер побажань сміливіше звертатись до сучасних іншомовних джерел.
Один із важливих розділів книги присвячений колу знайомств Грибоєдова в Києві і Криму. Дослідник звернувся до загальної ревізії уявлень радянської науки, йому вдалось переглянути багато позицій, розвіяти чимало міфів, якими так щедра наука про декабризм минулої епохи. І це при тому, що автор не розриває старих пут бодай в лексиці: звідси згадані «революционеры», «революцинные круги» и т. д. Однак по суті критична налаштованість дисертанта дає свої плоди. Досить переконливо звучить теза про те, що Грибоєдов не уникав зустрічей з людьми, які причетні до кола декабристів, але документальна база свідчить, що особисто він не був пов’язаний ніякими завданнями чи місіями. І взаємини з Оржицьким, і епізод з перекупкою Саблів, як і інші факти, видаються слушними. Для літературознавців і істориків попередньої епохи було властиво за поведінкою когось з історичних персонажів, які потрапляли в поле дослідження, бачити політично алгоритмізовані коди (приклад – праці Нєчкіної М. В.). Відсутність же повноти документальної бази лише розпалювала фантазію дослідників. Такий підхід не в характері нашого автора, який скрупульозно дошукується істини, залучаючи різноманітний матеріал, що здатен додати інформацію про той чи інший факт, або про історичного персонажа. А в певних випадках він має перевагу, бо бездоганно знає топографію Криму, що дозволяє робити важливі висновки (як у випадку з епізодом обіду у капітана Манто).
Другий розділ присвячений питанню наукової біографії Грибоєдова і місцю в ній подорожі до Криму. Автор оглядає коло знайомств і цікавими видаються своєрідні портрети Мальцова, Бороздіна, Султана Крим-Гірея, Джемса, згаданих у кримському щоденнику драматурга.
Докладно розглянуто в роботі епізод кримської «іпохондрії», який, з погляду автора, «приближает к развязке целого ряда актуальных проблем научной биографии» Грибоєдова. Це в загальній композиції дещо локальний сюжет, який проте актуалізує не лише кримські події, але всі дуельні історії, змушує детально проаналізувати поведінку Грибоєдова в різних обставинах. Дуель здатна вимірювати людські вчинки найвищою ціною, а тому завжди несе в собі потужний екзистенціальний потенціал. Цей розділ, як на мене, не є випадковим. На відміну від своїх знаменитих попередників, зокрема тієї ж Нєчкіної, дисертант пов’язує душевні переживання письменника не з тим, що він переживав «разногласия с киевскими радикалами», а з зовсім іншими обставинами (поперед всього – внутрішніми переживаннями) і досить переконливо це доводить.
Третій розділ роботи акцентує увагу на творчій еволюції Грибоєдова під впливом подорожі до Києва і Криму. Зрозуміло, поставлена проблема зобов’язує до широкого і масштабного мислення. Думаю, що хід роздумів автора і його висновки переконують в продуктивності вибраного кроку. Торкаючись нездійсненого задуму, пов’язаного з ідеєю трагедії на матеріалі життя Святого Володимира, дослідник і в цьому випадку ґрунтовно підходить до висвітлення питання. Він подає характеристику історичних поглядів Грибоєдова, наводить факти, які свідчать про живий інтерес драматурга до Київського періоду давньоруської історії. У дисертації зроблена спроба реконструкції задуму, що є складним літературознавчим завданням. Напрямок думання дослідника видається підставним. Відправним є твердження Грибоєдова про те, що він не збирається «перекраивать Шекспира», а має на меті створити «собственную трагедию». Дослідник вдається до проекції внутрішніх психологічних проблем драматурга, а також проблем культурно-історичного плану, якими жваво цікавився Грибоєдов, на задум трагедії і це виглядає коректно і переконливо.
Примітним в дисертації є розділ, присвячений щоденнику як своєрідному прозовому жанру. Сергій Сергійович зачіпає проблеми жанру кримських подорожніх нотаток, порівнюючи його з «Путевыми письмами к С. Н. Бегичеву». Дослідник відзначає домінування в першому епістолярної форми, в той час як кримські записи тяжіють до традиційної форми щоденника. Кримський журнал підданий всебічному аналізу: дисертант складає списки згадуваних географічних назв, флори і фауни Криму, людей, фіксує форми господарювання. Все це закартковане і подане в додатках. Автор приділяє увагу і художній формі щоденника. У властивій йому педантичній манері він інвентаризує і характерні риси стилю. Правда, при цьому дисертант не уникає банальних формулювань: описи щоденника «характеризуются частым использованием разнообразных эпитетов, метафор и сравнений». Наведені художні фігури піддані статистичній обробці і на кожну з них заведена картка. Звертає автор увагу і на малюнки та їх своєрідність, якими супроводжується текст щоденника. Доказовою виглядає теза про те, що щоденник не був передтекстом, а самостійним художнім текстом. Важливо підкреслити, що твір Грибоєдова розглядається в контексті розвитку жанру подорожніх нотатків в Росії на початку ХІХ ст.
В роботі подані висновки, які відбивають зміст дисертації. Вони носять дещо інформативнобелетристичний характер, але на це є своє пояснення, яке виходить зі специфіки даної дисертації, про що я говорив на початку.
В цілому дисертація залишає гарне враження. Я розглядаю її як прекрасну обіцянку того, що в науку прийшов дослідник рідкого профілю, який за умови продовження наукової практики у вибраному жанрі може вирости у фахівця високої кваліфікації.
До виказаних в ході аналізу дисертації недоліків додам деякі мовні огріхи. Можна зауважити деяку неточність слововживання. Байрон названий «британським поетом» (с. 168). Правда, на с. 189 він стає все ж англійським. Або автор пише, що Грибоєдов цікавився «литературой по искусству малороссов» (с. 137). Зустрічаються механічні помилки, частину яких варто занести на рахунок комп’ютера, який ніяк не освоїть правопис не з дієприкметниками і дієприслівниками. В цілому ж робота у стилістичному плані виглядає благополучною. А на сторінках емоційно забарвлених, з частим зверненням до риторичних зворотів автор демонструє гарне володіння пером.
Робота пройшла належну апробацію, про що свідчить участь у конференціях та публікації. Автореферат відповідає змісту дисертації. Правда тут немало огріхів. Серед завдань дисертації – «причини … похмурого настрою письменника», або серед свої досягнень автор бачить те, що ним «відновлено історію вивчення проблеми перебування О. С. Грибоєдова в Києві і в Криму», додам з іроніє «одноосібно». Думаю, що не варто називати Грибоєдовську енциклопедію «так званою».
Підводячи підсумок, зазначу, що дисертація є цілісним і завершеним дослідженням, що дає підстави стверджувати, що Мінчик С. С. достойний наукового ступеня кандидата філологічних наук.
Рецензент Михед П. В.,
доктор філологічних наук, професор,
завідувач відділу слов’янських літератур
Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
НАН України.
Комментариев нет:
Отправить комментарий